Війна і нове життя: 2-річна донька каже 'Danke schön', а мама намагається зберегти родину

На початку квітня вона разом із трьома дітьми евакуювалась до Німеччини. 

Відстань між подружжям складає близько 2000 кілометрів вони підтримують цінності родини й зберігають її.

Їхня історія – це свідчення того, що навіть у часи війни любов і відданість залишаються непохитними.

«Коли почалася повномасштабна війна, підвал став нашим другим будинком. Ми облаштували його всім необхідним. Стіни обвішали килимами, провели світло, поставили обігрівачі, занесли два  стареньких дивани, крісла, щоб можна було комфортно сісти, – розповідає Анастасія.

Терпець урвався, коли поряд був приліт на початку квітня. Був такий гуркіт, що навіть зараз в нормальній обстановці мені інколи вчувається цей звук, я мимовільно закриваю вуха… це дуже страшно. Потім у підвалі почало сильно чути чад, ми зрозуміли, що приліт десь поряд, це був один із перших прильотів на Золочівщині. 

Більшість мешканців після цього випадку почали спускатися у підвали та виїджати з домівок. Я не могла й далі ставити життя моїх дітей під загрозу, тому вирішила поїхати до кордону.

 

«Мої діти почали заїкатися від страху та боятися виходити на вулицю, навіть двомісячна дитина відчувала цей жах».

Вивести дітей за кордон стало для Анастасії єдиним правильним рішенням.

«Все заради їхньої безпеки та майбутнього, хоч і дуже важкого. Чоловік відвіз нас на вокзал, сподіваючись, що ми скоро повернемося. Ми евакуювалися до Польщі, потім перетнули кордон і дісталися Німеччини. На кордоні нас першими пропустили, і в той момент я не стримала сліз. Цей момент закарбувався в моїй пам'яті. Було присутнє відчуття чи то сорому, чи то відчаю», – розповідає Анастасія Гнатченко.

 

Вже два роки вона з дітьми живе в Німеччині, але її серце залишилося в Україні, разом з чоловіком і батьками.

«За весь цей час батько моїх дітей зміг приїхати до нас лише кілька разів. Він залишився в Україні, разом з батьками продовжує вести невеликий сімейний бізнес. Батьки його вже похилого віку, і я розумію, що він повинен бути з ними, допомагати їм, особливо зараз, коли війна зробила наш бізнес вразливим», –каже Анастасія.

Бізнес дуже постраждав: молодий садок, який посадив його батько, вигорів дотла. Фрукти з саду вони продавали в місцевому магазині, але зараз їх стало набагато менше. У перші дні повномасштабної війни полиці магазинів були порожні. 

Дізнавшись, що в нашому магазині є крупи, люди вишикувалися в чергу, яка тяглася аж до пів вулиці. В руки продавали по 2 кілограми пшона, щоб вистачило всім. Були прильоти і в ставок: риба сплила, а старенька техніка постраждала від вибухів.. Але вони не здаються,  кажуть, що треба робити те, що вмієш, і перемога неодмінно настане.

«Ми також не гаємо часу – разом з дітьми виходимо на мітинги в підтримку нашої країни, щоб нас не забували та знали у всіх деталях, що ворог хоче знищити Україну з карти світу», –розповідає Анастасія.

Її чоловік Володимир щодня ризикує життям, щоб допомогти сім’ї фінансово, адже золочівські поля заміновані.

«Гроші, зароблені чесною працею, вони навіть не бачать, бо все йде в оборот. Пам'ятаю, як він останнього разу приїжджав до нас узимку. Щоб купити квитки, він кілька днів продавав на базарі рибу, вирощену в їхньому власному ставку. Я так пишаюся ним і тим, що він робить для нас. Ми щодня підтримуємо контакт, ділимося новинами: що сталося, як живуть діти, як проходять наші дні. Дочка виросла так швидко за цей час. Вона вже зробила свої перші кроки, і перше слово, яке вона сказала, було «папа». 

 

На жаль, наш тато побачив це тільки на відео, яке я йому надіслала. Це важкий момент для нас усіх, адже він пропускає такі важливі моменти в житті своїх дітей, але ми знаємо, що це тимчасово. Ми віримо, що настане день, коли ми знову будемо разом, і зможемо надолужити все те, що втратили за цей час», – каже вона.

За час вимушеної еміграції Анастасія з дітьми трохи освоїлася. 

«Старші діти швидше вивчили німецьку мову, вони адаптуються швидше, ніж я могла собі уявити», – каже вона. –Навіть наша маленька донька вже почала говорити німецькою. Коли ми виходимо з магазину, вона завжди каже «Danke schön» німецькою мовою. Це так зворушливо і водночас сумно, адже вона росте в іншій країні, в іншому мовному середовищі. 

 

З одного боку, я пишаюся тим, як швидко вона адаптується, а з іншого – важко усвідомлювати, що вона починає звикати до нового життя далеко від дому. Але ми робимо все можливе, щоб вона не забувала і свою рідну мову, і культуру, з якої вона походить. Це нелегко, але ми намагаємося триматися разом і зберігати зв'язок з нашими коренями».

Анастасія теж ходила на спеціальні курси німецької мови.

«Тепер мені будуть пропонувати роботу, але тут є одна проблема. Садок працює з 8 до 12, і виходить, що донька буде там лише в цей час. Яка робота мені підійде за таких умов? Напевно, щось просте, можливо – миття підлоги або інша некваліфікована праця.

 

Це складно прийняти, адже в мене є медична освіта і до повномасштабної війни я працювала фармацевткою в аптеці. Я звикла до іншої роботи, до того, що моя професія вимагає знань, відповідальності та постійного розвитку.

 

 Але зараз реальність така, що доводиться починати з нуля і приймати будь-які можливості, які пропонують. Я не втрачаю надії, що з часом зможу повернутися до своєї професії або знайти щось, що дозволить використовувати мій досвід і знання», - із сумом розповідає жінка.

«Тут справді складно, адже я одна з трьома дітьми, яким потрібно приділяти багато уваги і часу. Вони потребують моєї підтримки, турботи, а також постійного догляду. Щоп'ятниці нам надають гуманітарну допомогу, включаючи харчові продукти та засоби гігієни. 

 

Цього вистачає, щоб забезпечити базові потреби нашої родини. Але, звичайно, життя залишається викликом, адже потрібно поєднувати обов'язки мами, домогосподарки та думати про майбутнє. Незважаючи на труднощі, я намагаюся знаходити сили кожного дня, адже знаю, що все це заради майбутнього моїх дітей», – переводячи подих, каже Анастасія.

Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу