Коли двигун заглушив міф

На Поділлі та Наддніпрянщині — про це згадує Олекса Воропай у «Звичаях нашого народу» — піч була майже живою істотою. Перед першою розпалкою господиня кидала в жар крихту хліба й тихо казала: «Господине жару, тримай тепло». Вогонь заспокоював дитину, утримував лад у хаті, і люди вірили, що в його серці сидить лагідний дух Пічниця.

Тепер ми просто натискаємо кнопку. Тепло приходить точно — але вже без подяки. Може, тому в квартирах тепло, але не затишно.

Про Криничника — духа води — нагадують польові записи кінця ХІХ – початку ХХ століття, зокрема у виданнях Наукового товариства ім. Шевченка. Вважали: якщо криниця «сниться» господарю — це вона просить очищення. Воду брали злагідно, не плювали у відро, кидали монету «на добру воду».

Тепер ми відкриваємо кран. Чиста чи ні — байдуже, аби текла. Вода стала послугою, а не зустріччю.

Може, тому вона така безпам’ятна: тече, але не говорить.

На Поліссі, як записував Павло Чубинський, вітер мав свою «пані» — Вітреницю. Її впізнавали по зміні погоди: коли вона «йшла», сіно сушилося швидше, а вечір ставав тривожним. На свист могла відповісти подихом під вікном — і люди хрестилися, щоб не розсердити.

Сьогодні вітер — це стрілочка на прогнозі. Його не слухають, його вимірюють.

Може, тому нам так важко зрозуміти, куди рухає світ: ми чуємо шум міста, але не чуємо повітря.

Про кам’яних вартових степу писав Дмитро Яворницький: кам’яні баби стояли як мовчазні охоронці доріг. Люди казали, що під ними спить камінник — дух землі, який пам’ятає тих, хто йшов цими шляхами. До межового каменя торкалися, йдучи в далеку дорогу: «Проведи, як учорашнього».

Тепер у цих місцях проходять траси й кар’єри. Камінь став матеріалом, а не свідком.

Може, тому степ більше не шепоче, а просто пилить.

Гнатюк у своїх оповідях згадував і духа ниви — господаря урожаю. Після жнив йому лишали кілька колосків «щоб земля не зажурилась». Люди знали: поле — не просто праця, а стосунки.

Сьогодні комбайн знімає все до зернини. Швидко, рівно, без пауз.

Може, тому ми так мало відчуваємо вдячності до того, що нас годує.

Техніка не винна. Вона лише гучна. Вона робить свою роботу так добре, що нам більше не треба просити, слухати чи дякувати. Але разом із цією зручністю щось стихає. Піч гріє, але не дивиться. Кран дає воду, але не сниться. Вітер рухає турбіни, але не говорить. Камінь стоїть на узбіччі, але нікому вже не потрібен як порадник.

Та міфи не вмирають — вони лише відходять убік, коли ми замовкаємо.

І часом, у тиші між шумами, у гудінні батареї чи темній воді старої криниці, раптом відчувається легкий дотик: ніби хтось повернувся глянути, чи ми ще пам’ятаємо, як з ним розмовляти.

Двигун може заглушити голоси світу, але не здатен їх стерти.

Вони чекають — поки ми знову назвемо речі живими.

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.

Слідкуйте за нами у соціальних мережах:  

Телеграм Фейсбук Інстаграм