Валерій Дяченко: «А коли працюю, ледарів лупцюю». Частина 2

Продовжуємо публікувати спогади про критика, журналіста і громадського діяча Валерія Дяченка.

Письменник Леонід Курохта (Ізраїль, місто Бат-Ям Тель-Авівського округу)

Уже 5 років немає з нами Валерія Петровича (16.10.1951 -- 2.10.2021), з яким ми багато років працювали в редакції журналу «Прапор» (нині «Березіль»).

Вперше зустрілися ми з ним на Харківському заводі «Комунар», де він на початку 80-х організував дискусію «за круглим столом», яка називалася «Правда життя і напівправда літератури». Цей матеріал був надрукований і в заводській газеті «Червона зірка», і в обласній «Ленінська зміна», і в республіканській «Робітничій газеті», і в журналі «Прапор». Цей матеріал як на ті часи був гострий, сміливий та неоднозначний, і викликав критику не лише в ЦК КПУ, а й у ЦК КПРС.

«Активності Дяченка можна лише позаздрити. От уявіть собі: триває спокійна, сувора чоловіча п'янка  –  розмірена й неквапна. І раптом з'являється Валерій. А що значить «з'явився Валерій»? Це –  крик, біганина, регіт, він щось переповідає, когось передражнює, розмахує руками й ногами! І  –  все. Мирна п'янка перетворюється на розхристаний та розгнузданий балаган, гомінкий та з «некультурним матюканням»... Як це було прекрасно!»

Шкода, що розкиданість Валерія не дала йому можливості видати серйозну важливу критичну книжку. Його експресивність іноді важко було витримувати на чиємусь творчому вечорі, особливо коли читав бурхливо римовані довгі посвяти. Чи дасть хто раду його архіву  –  невідомо.

Чудове фото зробив Дяченко, який поєднував участь у дискусії з фотографуванням і записом діалогів для радіо, що засвідчує присутність у кадрі радіомікрофона.

Поетеса, перекладачка з англійської мови, викладачка ХГПА

Ольга Тільна

«Валерій Петрович відгукувався на другу мою поетичну збірку під час творчого вечора в спілці письменників («На білому мармурі дня». Харків: Майдан, 2001).

Сказав тоді стосовно моєї поезії щось приємне, зараз і не пригадаю дослівно. Говорив про молоде покоління яке, попри всі занепокоєння та остроги, тішить або може ще колись потішити. Щось у цьому дусі. Очевидно, він належав до категорії людей, які можуть оцінити літературний твір з зорової опорою, а не на слух».

Фейсбук-вітання в день народження Сергію Шелковому від Валерія Дяченка

«Іде війна, і старість підповзає...»

Сергій Шелковий

Скільки дано нам видихів?

Скільки дано нам вдихів?

Ми дихаємо, дихаємо —

І на добро й на лихо,

Поки не дихне Всевишній

На нас, як на лист торішній:

“За життя все лякалися, смикались...

Все, добродії, все! Віддихались...”

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

На те він і Бог, Господь.

Очі на Нього трепетно зводь...

21. 07. 2021, 22.05

Поет, перекладач, есеїст Сергій Шелковий

«Згадую, що якось писав Дяченко  коротку і доволі привітну передмову до моєї публікації в «Березолі».

 Постійно у письменницькій залі бачив його  з надійними побратимами Леонідом  Томою, Юрієм Хомайком, Миколою Десятником. Інколи підтягувався залюбки Славко Романовський, зрідка Анатолій Перерва.

Фрагмент глави «Диван друзів» із книжки Ірини Мироненко «Доступ. Спроба портрета офіцера й поета Віктора Пінченка»

Осінь міська, харківська згадалася мені при імені «Валерій Дяченко». Коли 1984 року вийшла моя перша збірка віршів «Жіночий танок», Валерій як завідувач відділу критики у журналі «Прапор» (тепер «Березіль») і позаштатний автор обласного радіо погодився зробити за цією книжкою передачу. Домовилися зустрітися в теплий день «бабиного літа» в парку. Той парк був по дорозі від велозаводу, де я тоді працювала у багатотиражці, і за водським гуртожитком, де ділила як молода спеціалістка кімнатку на 9 поверсі із сусідкою-економісткою. Ідея «паркового інтерв’ю» належала Валерію. На осінньому осонні справді приємніше й розкутіше почуваєшся, аніж у регламентованій для записів студії. Ми знайшли лавку із спинкою на порожній алеї. Ніде ні кого. Задоволені, одночасно відкинулися на спинку лавки, а та перекинулася. Старенька, незакріплена. Добре, що за нею нагорнули купу листя. Ми й опинилися в тих сухих хвилях. Виборсувалися-вигрібалися, реготали, хапалися, чи не пошко дили «Репортера» — досить важкого професійного радіомаг нітофона. Він уже працював, увімкнутий заздалегідь, крутив собі касету, тобто записував усі ті звуки падіння й наші вигу ки. Шкода, що так не можна було почати розмову про книжку віршів. Цензуру ще тоді не скасували. Тільки й дозволили собі згодом пройтися трішки по тих листяних килимах, пошелестіти під розмову. І ніхто нам не зустрівся.

Але скільки зустрічей тепер подумки призначають Валерію різні люди – варто лише попросити – згадайте.

Літераторка, журналістка, перекладачка, авторка і виконавиця пісень  Люцина Хворост 

(Харків – Варшава)

«Збірний український концерт проходив у Будинку народної творчості (тепер Харківський обласний організаційно-методичний центр культури і мистецтва. – І.М.). З лівого боку – активістка вірменської громади Харкова (і української теж) Ніна Баласанян. Праворуч від мене – Ірина Алтухова, харківська піаністка, вона теж виступала на тому концерті.

Люцина Хворост продовжує:

«А що я пам'ятаю про пана Валерія Дяченка? Він завжди був дивовижно бадьорим, ніколи не вішав носа, хоч які були обставини; був говірким, товариським, щедрим на жарти, анекдотами сипав як з рукава. З пієтетом ставився до своєї дружини - пані Світлани, багаторічної редакторки відділу художньої літератури нашого "Березоля".

Ось  фраґмент мого інтерв'ю з Максимом Стріхою (2012 р.):

«1986-го року я почав друкуватися в нинішньому «Березолі», тодішньому «Прапорі». Відділ критики в журналі очолював надзвичайно діяльний ентузіаст Валерій Дяченко. Він одним з перших намагався порушити тему свідомого нищення української мови — і для цього зініціював на сторінках журналу дискусію під взірцево схоластичною (але єдино можливою тоді) назвою «Про діалектику інтернаціонального і національного в нашому житті». Мені тоді вдалося опублікувати мою розмову з власним дідусем — чи не першу, де звучало питання присутності української мови в науці (русифікація саме сягнула свого апогею).

Звичайно, важко було позаздрити становищу моїх харківських україномовних друзів. Навіть у тодішньому Києві інтеліґентного вигляду людина, яка розмовляла українською, досить легко могла наразитися на обивательське хамство; у Харкові ж така ситуація ставала ще ймовірнішою. У Києві в українських школах навчалося несповна 20% учнів, і в середмісті таких шкіл лишалося обмаль — три чи чотири. Але в Харкові справи точилися ще гірше: функціонувала одна-єдина українська школа — № 6. У Києві зона візуальної присутності української мови стискалася, наче шаґренева шкіра, нові вивіски крамниць та інформаційні покажчики на початку 1980-х були вже здебільшого російські. Але в Харкові ця присутність майже зійшла нанівець…

Відтак нам усім на той момент був властивий «комплекс обложеної фортеці» — звідси й настрій сонета, що був написаний за часів ранньої перебудови.

Сонет у стилі Лесі Українки. 1988 рік.

Харківським друзям

Топтали рідний край ворожі вояки.

Вже ворогом було обложено й столицю.

Як падав хтось із нас — його підняти крицю

Не мали вже снаги безсилі юнаки.

 

І рвали всім серця зневіри коршаки,

І гучно хтось казав: боронимо гробницю,

Де вже нема життя. І кожному правицю

Хилили до землі зрадецькії чутки…

 

Та звістка нам одна ще сили додавала,

І раз у раз назад котилася навала,

Хоча вже трохи й нас лишилось на валу:

 

Ми чули з далини з гарматними громами,

Що досі не відкрив лихим чужинцям брами

Стійкий маленький форт у ворога в тилу».

Додам до цих слів Максима Стріхи  спогади Валерія Дяченка із його книжки, яка так і залишилася рукописом. Він  поширював її частинами в соцмережах у серпні 2021 року – останнього у своєму житті. Валерій писав:

«Мій давній знайомець, фізик і лірик водночас (у буквальному сенсі: доктор фізико-математичних наук і поет, перекладач, публіцист, критик-літературознавець) Максим Стріха. Відтоді ми з Максимом та його науковою сім’єю (і батько Віталій Іларіонович, і мати Надія Максимівна, і Максимова дружина Наталя,  і їхня донька Яся – усі вчені!), вважай, пуд соли з’їли, бо я, роками наїжджаючи до Києва, завжди спинявся в їхній великій, хаотично-затишній квартирі на дуже вождівській (Леніна,  а тепер – Хмельницького) вулиці. Максим «прорізався» в моєму житті, коли почав писати до журналу «Прапор», а потім «Березіль» досить змістовні листи з оцінками наших матеріялів, які я з задоволенням друкував, а потім він перейшов до рецензій, статей, добірок власних поезій, перекладів, далі почав постачати нам цікаву автуру; ми з ним разом придумали дві поетичні рубрики для часопису – сонетярську й перекладацьку – словом, Максим став повноцінним учасником «прапорянсько-березільського» літпроцесу. 

Спасибі йому велике за це, як і мій особливий уклін його гостинній сім’ї, де я знаходив притулок і навіть залучався як радник до їхньої сімейної проблематики, а вони своєю чергою, насамперед Макс, стояли, – мабуть, єдині з киян,– біля початків мого кохання-шлюбування з редакторкою відділу прози «Прапора» («Березоля») Світланою Василівною Сулимою, , з котрою ми їздили у відрядження до Києва й кілька разів спинялися саме в Стріх; саме тому з Максом та його Наталочкою ми зі Світланою ділилися нашими клопотами й негараздами (вона була одружена, а я вимагав прискорити розлучення), і Макс як істинний миротворець на прохання пані Світлани навіть зводúв нас у ближчу церкву для охрещення напередодні шлюбу.

Стріхи  – затяті байдарочники, тож в одне літо звабили піти «походом гідним» ріками України й Білоруси разом із моїм духовним (і, на жаль, невловним!) другом-пульсаром, буйно-публіцистичним поетом і кінорежисером Станіславом Чернілевським– о, то був «прекрасний час, неповторний час!», «час благословен» – і щó там ще є чудовного в Павла Тичини про час. У байдарці я плив з великим батьком Макса, видатним фізиком та організатором науки, першим президентом-засновником Академії наук вищої школи України Віталієм Іларіоновичем, і мені імпонували його погляди на політику, науку, особливо екологію, подобався його критичний характер, і я з задоволенням друкував його завжди слушні й розумні міркування у своїх виданнях».

Тож по скельцю  збираю мозаїку –  другу частину спогадів  про Валерія Дяченка. Можливо, ви чули його на радіо «Свобода»? У 2000—2002 роках на цій радіостанції він висвітлював життя Харкова та області.

Анатолій Перерва написав тоді  епіграму (пригадую фінал):

Поки Дяченко на «Свободі»,

Посиджу краще у тюрмі.

Сам Валерій описував, що  експромти Перерви (а це до Анатолія Антоновича, тодішнього заступника директора Літмузею заходили вони погомоніти в музейному садку)  часто звучали ще й  у «Пиріжковій» напроти пам’ятника Шевченку. Третім у їхньому товаристві тоді бував Леонід Тома або Петро Черемський, фізик та ініціатор багатьох просвітницьких задумів.

Знаменита «Пиріжкова» теж потрапила у цей кадр. Вона за кіоском з пресою. 1970-80-ті роки – десятиліття розквіту цього закладу, який тоді тулився у напівпідвальчику і втішав студентів найближчих інститутів та університету гарячими пиріжками з яблуками, сиром, картоплею, а до склянки бульйона – пиріжки з м’ясом. Тодішня обласна газета «Соціалістична Харківщина»  у статті «До речі, про пиріжки» ділилася таким: «Бригадир «Пиріжкової» т. Биков бідкається, що коли б їм допомогли у розширенні приміщення, то за квартал можна б випікати понад мільйон пиріжків. В «Пиріжковій» на вулиці Сумській, яка працює від магазину «Тісто», аж надто тісно».

Дяченко любив розсипати посвяти-римівники. Деякі з них цитую  як зразки епіграмно-віншувального жанру.

До 60-річчя свого друга Леоніда Томи навесні 2010 року

 він приурочив пародійного сонета чи точніше епіграму:

ЖАГА. ОКОВИТА

...Горить самогонка синьо... ...Куркулі самогонку глушать... ...В мрії, наче в халат, одягаєшся, випиваєш стаканчик винця... ...Вище келихи...

Леонід Тома

А світом володіє оковита. /Із ніг збива вельможу і раба. /Й хоч тіло моє стогне, мов гарба, — /Пишайсь, мов герб, /душа моя пропита! /Не пити? Пити? — /Гамлета спожита /Даремна філософія... Труба,/ Гаплик, як склянку омина губа! /Безодня дна! В ній — доля пережита./ Не слухаю тверезі теревені! /Я п’ю і поринаю у світи, /Куди мені без хмелю не дійти. / Отак живу в країні, як на сцені./ Тримаю чарку, як синицю в жмені./ А ти, життя журавлику, лети!»

Валерій шлях до себе шукав складно й не завжди успішно. Сам згадував про свою журнальну молодість:

«Перемогло донкіхотство, гласність і свобода слова, а я був їхнім скромним слугою  на п’ятачку редакції».

Валерій Дяченко писав другу-журналісту  на ювілей (мені трапилися ці рядки вже після смерті автора, тому сприймаються, ніби посвята Григорію Сковороді).

Напосілася тривога:

— Людоньки! Нема ж дороги!/ Зорі, зорі звідусіль,

Сипле срібна, срібна сіль.../Десь там Харків, Балаклія!

Ми в дорозі — серце грієм...

Як гуляю я усмак,/То за гроші — не за так!

А коли працюю —/Ледарів лупцюю!

— І чого б то я журився?/Гарні люди скрізь живуть.

Ну, теперечки і в путь!/Розігнавсь, приноровився...

Брязь! На Салтівку прибився.

(Салтiвка як архiтектурний монстр стала притчею во язицех мiстян, її охрестили вже “спальним мiшком”)».

 Із іншого тексту Дяченка:

...А у небі — срібний човен,

І у ставі — срібний човен.

Спить, втомився неборак...

А з кишені – повні жмені...

Зорі, зорі із кишені!

Сипле, сипле мак,

Сипле срібний мак…

 

Далі буде

Читайте також: Валерій Дяченко – друг і бунтар. Чи й справді доля волаючого в пустелі? Частина 1.

 Мережа місцевих медіа «Громада Груп» працює завдяки вашій довірі.

 Підтримайте незалежну регіональну журналістику донатом.

Слідкуйте за нами в соціальних мережах:

ТелеграмФейсбукІнстаграм